Заїкання — порушення темпо-ритмічної організації мовлення, обумовлене судомним станом м'язів мовленнєвого апарату. Розглянувши різні точки зору на проблему заїкуватості, можна зробити основний висновок, що механізми виникнення заїкання неоднорідні.
В одних випадках заїкання трактується як складний невротичний розлад, який є результатом помилки нервових процесів в корі головного мозку, порушення кіркової та підкіркової взаємодії, розлади єдиного авторегулюючого темпу мовленнєвих рухів (голосу, дихання, артикуляції). В інших випадках — як складний невротичний розлад, що став результатом зафіксованого рефлексу неправильної вимови, яка виникла внаслідок мовленнєвих труднощів різного генезу. По-третє — як складний, переважно функціональний розлад мовлення, що з'явився внаслідок загального і мовленнєвого дизонтогенеза і дисгармонійного розвитку особистості.
По-четверте — механізм заїкання можна пояснити на основі органічних змін центральної нервової системи. Можливі й інші пояснення. Але в будь-якому випадку необхідно враховувати порушення фізіологічного та психологічного характеру, що становлять єдність. Лагузен (1838) до причин заїкання відносив афекти, сором, переляк, гнів, страх, сильні удари голови, важкі хвороби, наслідування неправильного мовлення батька і матері. І. А. Сікорський (1889) першим підкреслив, що заїкання властиво дитячому віку, коли розвиток мовлення ще не закінчено. Вирішальну роль він відводив спадковості, вважаючи інші психологічні та біологічні причини (переляк, забій, інфекційні хвороби, наслідування) лише поштовхами, що порушують рівновагу нестійких у дітей мовленнєвих механізмів. Г. Д. Неткачев (1909) причину заїкання шукав в неправильних методах виховання дитини в сім'ї і вважав шкідливим як суворе, так і пестливе виховання. Зарубіжні дослідники в числі причин виникнення заїкання виділяли неправильне виховання дітей (А. Шер-вен, 1908); астенізацію організму внаслідок інфекційних захворювань (А. Гутцман, 1910); недорікуватість, наслідування, інфекції, падіння, переляк, ліворукість при перенавчанні. Таким чином в етіології заїкуватості відзначається сукупність екзогенних і ендогенних факторів (В. А. Гіляровський, до. Б. Хватцев, Н. А. Власова, Н. І. Красногорський, Н. П. Тяпугін, М. Земан та ін ). В даний час можна виділити дві групи причин: попередні («грунт») і відтворювальні («поштовхи»). При цьому деякі етіологічні фактори можуть як сприяти розвитку заїкання, так і безпосередньо викликати його. До сприяючих причин належать наступні:
- невропатична обтяженість батьків (нервові, інфекційні та соматичні захворювання, що ослабляють або дезорганізують функції центральної нервової системи);
- невропатичні особливості самого заікуватого (нічні страхи, енурез, підвищена дратівливість, емоційна напруженість);
- конституціональна схильність (захворювання вегетативної нервової системи та підвищена вразливість вищої нервової діяльності, її особлива схильність психічним травмам);
- спадкові причини (заїкання розвивається на ґрунті вродженої слабкості мовленнєвого апарату, яка може передаватися у спадок в якості рецесивної ознаки).
При цьому необхідно обов'язково враховувати роль екзогенних факторів, коли схильність до заїкання поєднується з :
- несприятливими впливами навколишнього середовища;
- ураження головного мозку в різні періоди розвитку під впливом багатьох шкідливих факторів: внутрішньоутробні і родові травми, асфіксія;
- постнатальні — інфекційні, травматичні та обмінно-трофічні порушення при різних дитячих захворюваннях.
Зазначені причини викликають різні патологічні зрушення в соматичній і психічній сферах, призводять до затримки мовленнєвого розвитку, до мовленнєвих розладів і сприяють розвитку заїкання. До несприятливих умов відносяться:
- фізична ослабленість дітей;
- вікові особливості діяльності мозку;
- великі півкулі головного мозку в основному формуються до 5-го року життя, до цього ж віку оформляється функціональна асиметрія в діяльності головного мозку.
Мовленнєва функція, онтогенетично найбільш диференційована і пізнодозріла. Причому більш повільне її дозрівання у хлопчиків у порівнянні з дівчатками обумовлює більш виражену нестійкість їх нервової системи, прискорений розвиток мовлення (3-4 роки), коли її комунікативна, пізнавальна і регулююча функції швидко розвиваються під впливом спілкування з дорослими. У багатьох дітей в цей період спостерігається повторення складів і слів (ітерації), що має фізіологічний характер, приховане психічне ущемлення дитини, підвищена реактивність на грунті ненормальних відносин з оточуючими, конфлікт між вимогою середовища і ступенем його усвідомлення, недостатність позитивних емоційних контактів між дорослими і дитиною. Виникає емоційна напруженість, яка нерідко зовні відображається заїканням, недостатність розвитку моторики, почуття ритму, міміка-артикуляторних рухів. При наявності тих чи інших з перерахованих несприятливих умов досить будь-якого надзвичайного за своєю силою подразника, щоб викликати нервовий зрив і заїкання.
У групі причин виділяються анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні.
Анатомо-фізіологічні причини:
- фізичні захворювання з енцефалітичними наслідками;
- травми — внутрішньоутробні, асфіксія, струс мозку;
- органічні порушення мозку, при яких можуть пошкоджуватися підкіркові механізми, що регулюють рухи;
- виснаження або перевтома нервової системи в результаті інтоксикацій і інших захворювань, послаблюють центральні апарати мовлення: кір, тиф, рахіт, глисти, особливо коклюш, хвороби внутрішньої секреції, обміну;
- хвороби носа, глотки і гортані;
- досконалість звуковимовного апарату у випадках дислалії, дизартрії і затриманого розвитку мовлення.
Психічні і соціальні причини:
- короткочасна — одномоментна — психічна травма (переляк, страх);
- тривало діюча психічна травма, під якою розуміється неправильне виховання в сім'ї: розпещеність, імперативне виховання, нерівне виховання, виховання «зразкової» дитини;
- хронічні конфліктні переживання, тривалі негативні емоції у вигляді стійких психічних напруг або недозволених, постійно закріплених конфліктних ситуацій;
- гостра важка психічна травма, сильні, несподівані потрясіння, викликають гостру афективну реакцію: стан жаху, надмірної радості;
- неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, скороговоріння, порушення звуковимови , швидке нервове мовлення батьків;
- перевантаження дітей молодшого віку мовленнєвим матеріалом;
- невідповідне віку ускладнення мовленнєвого матеріалу і мислення (абстрактні поняття, складна конструкція фрази);
- поліглосія: одночасне оволодіння в ранньому віці різними мовами викликає заїкання;
- наслідування заїкуватого .